Дійові особи атаки на чернігівський драмтеатр

Розрив ракети над ціллю забезпечує так званий неконтактний детонатор (proximity fuze — англ.), завдяки якому носовій частині ракети необов’язково контактувати з твердою поверхнею. Неконтактні детонатори встановлюють на ракетах, бомбах і снарядах (зокрема, касетних) для максимізації площі ураження. Вони забезпечують додатковий ефект, наприклад коли треба уразити добре окопану піхоту. Ще їх часто встановлюють на засоби ураження систем протиповітряної оборони, бо, виходить, зенітній ракеті достатньо розірватися в безпосередній близькості до рухомої повітряної цілі, щоб знищити її без прямого влучання.

Неконтактні підривачі можуть бути пасивними, активними й напівактивними. Пасивні реагують на певний тип сигналу, який виробляє сама ціль. Натомість активні підривачі самі випромінюють сигнал і реагують на його відбиття від цілі. Напівактивні детонатори використовують стороннє джерело енергії для випромінення. Залежно від типу сигналу, на який реагує підривач, розрізняють магнітні, оптичні, електростатичні, акустичні, радіопідривачі та інші. 

Неконтактні детонатори існують і для ракет типу «Іскандер». З відкритих джерел відомо, що одне з підприємств концерну «Алмаз–Антей», а саме ПАО «НПП “Імпульс”», виробляє лазерні датчики висоти підриву для тактичних ракет «Точка-У», «Іскандер-М» та інших. Виробник стверджує, що такі підривачі виготовляють на основі уніфікованих технічних рішень, а отже, їх можна встановлювати на різні типи ракет. Також відомо, що з 2012 року ракети комплексу «Іскандер-Е» — експортний варіант «Іскандер-М» — почали комплектувати лазерним датчиком нового покоління. Головні відмінності між ними — зменшена до 280 кілометрів дальність польоту та значніше кругове імовірне відхилення в експортного варіанту.

Переконатися в наявності неконтактного детонатора в унітарній боєголовці цих ракет можна завдяки відео випробувань ракети «Іскандер-Е», яке 2020 року демонстрували на алжирському телебаченні. За три роки до того Росія поставила «Іскандери» Алжиру.